У Дніпропетровському художньому музеї зберігається велика колекція робіт майстрів петриківського декоративного розпису. Це зібрання налічує понад 1500 творів народного мистецтва 87 авторів і охоплює період з кінця ХІХ - до початку ХХІ століття. Музейне зібрання дозволяє познайомитися з творами багатьох провідних петриківських художників і надає можливість серйозно вивчати їх творчість та визначити роль кожного у розвитку цього виду народного мистецтва.

     Виставка дозволила широкій громадськості познайомитися з творами багатьох талановитих петриківських майстрів та яскраво засвідчить, що петриківський декоративний розпис по праву займає своє місце у Репрезентативному списку всесвітньої нематеріальної спадщини людства.

     Народилася Параска Хома 10 листопада 1933 р. в с. Чернятин Івано-Франківської області в селянській родині. З дитинства любила малювати, вишивати, ліпити з глини іграшки.

     Яскрава, індивідуальна художня мова майстрині у створенні простих за сюжетами композицій з польовими та садовими квітами вражає неабияким хистом декоративного переосмислення. Свої квіткові композиції вона об’єднувала в серії: «Краса рідної землі», «Земля моя квітуча», «Червона рута», «Польові квіти», «Осінні мелодії» та інші. Її твори навіяні особливим світлом і радістю, привертають увагу витонченою та підкресленою графікою орнаменту, вивіреною композицією з особливим ритмом у розташуванні та конфігурації елементів, підтриманих гармонійно підібраною палітрою фарб.

     1968 року у Львівській картинній галереї за підтримки Б. Возницького відбулася перша персональна виставка П. П. Хоми. Згодом були персональні та колективні виставки в містах України, з яких роботи потрапили до музейних колекцій.

     За свою натхненну працю Параска Петрівна Хома нагороджена Срібною медаллю Академії мистецтв України та Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

     У Дніпропетровському художньому музеї зберігається велика колекція робіт майстрів петриківського декоративного розпису. Це зібрання налічує понад 1500 творів народного мистецтва 87 авторів і охоплює період з кінця ХІХ - до початку ХХІ століття. Музейне зібрання дозволяє познайомитися з творами багатьох провідних петриківських художників і надає можливість серйозно вивчати їх творчість та визначити роль кожного у розвитку цього виду народного мистецтва.

     Виставка дозволить широкій громадськості познайомитися з творами багатьох талановитих петриківських майстрів та яскраво засвідчить, що петриківський декоративний розпис по праву займає своє місце у Репрезентативному списку всесвітньої нематеріальної спадщини людства.

     Виставка працюватиме до 20 січня 2014 р.

     Олександр Мірошников народився в місті Миколаєві Львівської області 6 серпня 1962 року. Потяг до творчості відчув ще тоді, коли малим хлоп’ям бігав на склозавод, де виробляли гутне скло. Різнокольорові скалки битого скла пробуджували фантазію, давали поштовх до емоційного ставлення до навколишнього світу. А потім доля занесла до Сибіру, де вже дорослий Олександр побачив справжні самоцвіти і був захоплений їх красою. Захотілося показати її людям, створити яскраві образи, але так, щоб втручання художника тільки допомагало зрозуміти сутність каменю, його глибинну таїну. Щоб виконати це творче завдання, митець щоразу опановує нові технології обробки самоцвітів, способи поєднання різних матеріалів, що дозволяє митцеві досягти особливої виразностi. Автора надихає навколишній світ: стрімкі гори і зелені ліси, ніжні квіти і барвисті метелики. Привертають увагу твори, у яких автор ставить собі за мету осягти творчість поколінь митців – від давнини до сьогодення.

     Нині митець перебуває у розквіті сил і таланту. Роботи художника зберігаються у приватних колекціях України, Європи та Америки. На думку і спеціалістів, і пересічних глядачів його твори належать до золотого фонду не лише українського, а й світового ювелірного мистецтва.

     Окремий напрямок творчості художника – тематичні панно за мотивами природи. «Природа переважає в моїй творчості. Як музикант втілює свої почуття в звуки, так і через образи природи, через барви прагну передати свої враження та переживання… Головне – не бути в роботі байдужим», – зазначав Олег Машкевич.

     Феномен творчості Олег Машкевича полягав у тому, що в його особі щасливо поєднувалось індивідуальне бачення, талант і знання народних традицій, висока художність створених килимів і гобеленів. Протягом життя художником розроблено чимало килимових композицій для легкої промисловості. Твори художника зберігаються у провідних художніх музеях і приватних зібраннях України.

     У 1990 – ті роки Є. Шудря захопилася дослідженням життя і творчої діяльності визначних діячів української культури та народного мистецтва. Завдяки пошуковій роботі Євгенії Стефанівни Шудрі до нас повертаються давно забуті імена та вшановуються імена сучасних майстрів і дослідників народного мистецтва.

     Виставка працювала до 11 листопада 2013 р.

     З XVIII ст. гончарний промисел у Дибинцях був організований краще, ніж в інших осередках Київщини. Про це свідчить існування у селі цехового братства, до якого входили гончарі декількох навколишніх сіл: Бородані, Чайки, Дмитренки, Ісайки. Коли і як виникло у селі “братство” – невідомо. Першу згадку про його існування зустрічаємо під 1745 роком у прибутково-видаткових книгах. Дані у книгах збереглися лише з 1745 р, а попередні записи втрачені. Цікаво, що на чолі братства стояли три розпорядники, яких вибирали на один рік: цехмістер, ключник, старший брат. Серед членів братства були заведені правила схожі, на статут середньовічної цехової організації.

     У Дибинцях гончарний посуд виготовляли цілими сім’ями. За даними дослідників у 1912 р. з 475 сільських дворів гончарством займалися 232. Одним з кращих гончарів того часу був Каленик Вакулович Масюк (1876– 1933). Він єдиний з майстрів свого села отримав спеціальну освіту: вдосконалював знання у гончарній навчальній майстерні Роменського земства Полтавської губернії. У 1909 р. майстерня була реорганізована у трирічну школу інструкторів гончарного виробництва.

     Каленик Масюк був енергійною, працьовитою людиною, охоче сприймав нові ідеї, які використовував у роботі. 1908 року він організував у селі артіль, а 1929 року – гончарну школу, де навчалися хлопці й дівчата з Дибинців та навколишніх сіл. На жаль, після смерті засновника навчальний заклад був закритий.

     Каленик Масюк – майстер із багатогранним талантом. Він виточував на крузі посудини різноманітних форм, як традиційні, так і за власними взірцями. Майстер відмінно знав технологію гончарного виробництва та досконало володів мистецтвом розпису. Крім традиційних мотивів оздоблення, вигадував нові, якими розписував свої роботи. Як згадував його син Василь (1900–1988), батько день і ніч працював, шукаючи рецепти нових фарб. Для сільського гончаря того часу палітра фарб, якою він користувався, була багатою та різноманітною. Каленик Масюк був незалежний від скупщиків виробів. Він завжди мав замовлення, і володіючи трьома десятинами землі, ніколи не працював у полі, а все своє життя присвятив гончарству. Інколи його посуд розмальовували Килина та Марія Пащенко (родина Тридід).

     Майстер розписував свої роботи гірляндами з квітами різної форми, так званими “ліліями”, гірляндами з виноградом, “гребінцями”, курячими лапками, хвилястими та рівними смугами різної ширини, краплями, ланцюжками з кружечків. Цікаво, що ручки горщиків (наприклад, К-258, 353) Каленик Масюк підписував словом “горщокъ”. Тло на роботах майстра традиційно для дибинецької кераміки було або білим або коричневим. Зображення на виробах мають чіткий контур, колористика гармонійно узгоджена з декором.

     Каленик Масюк брав участь у виставках прикладного мистецтва і кустарних виробів 1906 та 1909 рр. у Києві, Всеросійській виставці 1913 р. у Києві та другій Всеросійській кустарній виставці 1913 р. у Санкт-Петербурзі. На виставці 1906 р. майстер був нагороджений срібною медаллю.

     Цікаво, що на виставку до Києва він приїхав із власним гончарним кругом і там, босий, у чорних шароварах та вишиваній сорочці, ніби граючись, весело, з піснею, дивував глядачів своїм мистецтвом. Після 1917 року майстер також брав участь у багатьох виставках, дістаючи високі нагороди.

     Твори Каленика Масюка охоче купували музеї Києва та Петербурга. Відомо, що 1905 року безпосередньо у гончаря було закуплено багато творів, адже під час виставки був організований продаж виробів народних майстрів. Для підготовки до виставки він навіть найняв робітників, які йому допомагали виконати замовлення. Помер Каленик Масюк у 1933 р., можливо він також став жертвою жахливого голодомору 1932–1933 рр.

     Національний музей українського народного декоративного мистецтва володіє значною колекцією робіт Каленика Масюка – 46 предметів, серед них: горщики – 11, тикви – 9, миски – 7, глечики – 6, чайники – 4 та ін.

     20 років Оксана Грудзинська працювала в експериментальній майстерні художньої кераміки Інституту архітектури Академії будівництва та архітектури УРСР, яку 40 років очолювала видатна художниця, технолог-кераміст Ніна Іванівна Федорова. На початку 70-х років мисткиня працювала в Художньому фонді України, зокрема на комбінаті монументального та декоративного мистецтва. Художниця проявила себе як неординарний монументаліст, виконавши ряд замовлень. У 1990-2010 роках вона викладала живопис на кафедрі кераміки Інституту декоративного мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука, передаючи свій великий досвід молодим керамістам.

     Національний музей українського народного декоративного мистецтва зберігає понад 100 творів художниці, серед них – один з варіантів керамічного панно станції метро „Хрещатик”. На виставці представлені твори, які представляють всі грані таланту видатного митця.

     Витоки логічності, краси, поетичності художнього стилю Оксани Грудзинської лежать в українському народному мистецтві. В основі її творчості – застосування не стільки форм і мотивів народного мистецтва, скільки принципів, що складають його основу. Роботи художниці такі ж ясні, логічні, насичені добрим світлом та позитивною енергетикою, як і сама мисткиня.

     Виставка працюватиме до 12 серпня 2013 року.

     У своїх творчих пошуках Никифор керувався християнською філософією. Біблійна тема – одна з провідних у його малярстві (зокрема, серія «Молитовник»). Багатою є його спадщина й світської тематики: Никифор розгорнув перед глядачами сотні картин, які розповідають про життя українських лемків та їхньої батьківщини – Лемківщини.

     Картини Никифора Дровняка порівнюють з найкращими зразками українського примітивізму XVI–XIX ст. – безіменними авторами «Козака Мамая», ікон і побутових портретів, малюнків на склі та дереворізів; його прізвище стоїть поряд з іменами М. Примаченко, Н. Піросманашвілі, А. Руссо, І. Генералича. Твори Никифора, написані під відчутним впливом українського народного мистецтва, вирізняються декоративною виразністю малюнка, тонким відчуттям колориту, контрастністю кольорів, ритмічністю. Н. Дровняк ніколи не бував у мегаполісах, не літав аеропланами, проте на його картинах постають величні хмарочоси, цілі міста зображені з висоти пташиного лету; «проектував» квітучі міські квартали, перетворюючи похмурі сірі будівлі на розкішні букети з рослин та квітів.

     Роботи Никифора зберігаються у багатьох музеях світу та приватних колекціях.