В.Седляр услід за М.Бойчуком проповідував вивчення студентами як класичної світової спадщини образотворчого мистецтва, так і національної народної традиції. Про його лекції П.Мусієнко писав: “Це було свято думки... Він сам був п’яний від любові до мистецтва і сп’яняв нас.... Мистецтво було його мрією, стихією і покликанням”. Бойчукісти – це генерація митців-ідеалістів, які щиро повірили в нові ідеали, у призначення мистецтва служити справі революції. Тридцять сьомий рік знищив їх віру та обірвав життя.

Керамічний технікум мав два факультети – технологічний та художній, за методикою навчання всі студенти мусили засвоїти ази образотворчого мистецтва та досконало знати технологію керамічного виробництва і стати спеціалістами широкого профілю. Молода, завзята, творча молодь разом з закоханими у свою справу наставниками вчилися натхненно і наполегливо. Саме школа і гарт Межигір’я визначили життєвий шлях і творчість Н.Федорової.

Далі був бецінний досвід роботи в школі народних майстрів – експериментальні майстерні при Київському державному музеї українського мистецтва на території Києво-Печерської лаври засновані за ініціативою Наркомосу УРСР 1934 року для народних майстрів з різних областей України, які б створювали експонати для майбутніх виставок у Москві, Ленінграді, Києві. Обмін досвідом, взаємозбагачення регіональними традиціями, засвоєння нових та відродження давніх технік – все це заслуга співпраці, обєднання зусиль народних і професійних художників.

Цей досвід був продовжений, творчо осмислений та збагачений в експериментальній майстерні архітектурно-художньої кераміки, підпорядкованої Академії архітектури України, а з часу ліквідації Академії (1963р.) – Київському Зональному науково-дослідному інституту експериментального проектування житлових та громадських споруд (Київ ЗНДІЕПу). Саме в цій майстерні сповна розкрився організаторський талант і творчий потенціал інженера-технолога, невтомного експериментатора Ніни Федорової. Невеликий колектив (в різні роки у майстерні працювало не більше 6 - 8 людей) створив стільки, що вистачило б на цілий інститут разом із заводом. Технологічною визітівкою майстерні стали яскраві керамічні плитки, що у різних варіантах прикрашають пілони станції метро “Хрещатик”. В їх виготовлені застосована червона полива широкого спектру кольорів – від стиглої вишні, червленого золота до бичачої крові. Нині Івановні поталанило відродити рецептуру поливи, якою давні китайські художники розписували порцеляну. Нею створена велика гама кольорових полив – чорна, зелена, червона, відтінки сріблястої, перламутрової, бірюзової; винайдені морозостійки поливи та поливи відновного вогню.

У вересні 1960 року Всесоюзне товариство винахідників і раціоналізаторів опублікувало винахід Н.Федорової під назвою “Глазурь красного цвета на основе соединений меди” (Посвідчення на раціоналізаторську пропозицію № 1 від 31 жовтня 1961 року).

Головною заслугою Н.Федорової, провідною справою її життя і творчого горіння було існування майстерні як осередка, навколо якого гуртувалися професійні художники і майстри, архітектори і дослідники мистецтва, історики і письменники, прості культурні люди. Всі разом безпосередньо чи опосерековано вони творили велику справу: розбудовували і прикрашали міста України, громадські та житлові будівлі, створювали красу навколо людей, своїми руками ліпили навколішній світ. До кола шанувальників і учасників творчого процесу була залучена величезна кількість людей – мова йде не про сотні, а про тисячі долучених до великого діла творення. До майстерні охоче навідувалися різні люди, заходили просто поспілкуватися і одночасно підживитися ідеями і натхненням. Всі вони одразу ж попадали під чарівність творчої аури, огорталися піклуванням господині “гончарні”. І, ніби зачаровані, починали творити: ліпити, писати вірші чи прозу, малювати, мислити нестандартно.

Мистецтвознавець Юрій Легенький згадує: “...вся атмосфера, що існувала в керамічній майстерні, була атмосферою тихого обожнювання чи благоговіння перед якимись далекими святинями. Мається на увазі повага до культури, часу, досвіду, майстерності. Все це не дуже афішувалося, але існувало.”

Майже сорок років працював маленький, але дуже потужний творчий колектив в маленькому будиночку на території Софійського заповідника. Його керівник і головний натхненник Ніна Федорова не отримала почесних звань і титулів, державних нагород і почестей. Але вона мала більше – насолоду від головної справи свого життя, визнання фахівців і громадян-сучасників. Твори художників і майстрів “гончарні” прикрашають будівлі Києва та інших міст України, художня кераміка зберігається в колекціях провідних музеїв світу, роботи, оздоблені переливчатими поливами, оселилися в багатьох домівках, прикрашають інтер’єри офіційних помешкань і приватні колекції.

Ірина Бекетова