Початок -> Відділ науково-просвітницької роботи та пропаганди ->„Квіти - мої діти” (2006 рік)







Відділ науково-просвітницької роботи та пропаганди пропонує:

Оглядові та тематичні екскурсії, лекції, майстер-класи...



У нашій світлиці

Для наймолодших відвідувачів нашого музею (діти дошкільного віку з 4 до 10 років):
"Музейна педагогіка"



"Я буду художником" Щорічний фестиваль моновистав за листами К. В. Білокур



Клуб шанувальників творчості народної художниці України Катерини Василівни Білокур



"Мистецькі чаювання" - проект відділу науково-освітньої роботи музею українського народного декоративного мистецтва та "Ahmad Tea London"






Листи переможців II-го Всеукраїнського конкурсу листа
„Квіти - мої діти”
(2006 рік).


Анна Гудима
С. Чорногузи
Вижницький р-н
Чернівецька обл.
59206


        …Прикро, що не довелось написати при Вашому житті, але ж душ вічна… І віриться, що з отих небесних високостей ЇЇ погляд торкнеться цих рядків.

       Звідки я знаю вас? І чому пишу? Мабуть, хочу висповідатися напередодні Різдвяного посту, передати свій душевний неспокій, який закрався на дно серця і болить споминами.

       Від тоді, як відійшли в опіку до Господа моя мама Марія, я щоразу перегортаю сторінки Дитинства.

       “За вікнами – лютий мороз, що став у двобій з карпатськими вітрами, а у хаті квітнуть, посміхаються Ваші квіти. Над ліжком і над піччю. Всадить мене мама на піч, а я розглядаю квіти: мальви і півники, жоржини і айстри. То не просто квіти були, то здавалось і ввижались людські обличчя – такі усміхнені і щирі. А, може, Вам бачились наперед справді ми такими? Чи то була моя дитяча наївна фантазія?

       Якось, пригадую, я олівцем зафарбувала у колір неба білу півонію. І мама таки додивилася і сварила мене. Більше ніколи я не псувала Ваші квіти…

       Прийшли роки, а старенький, пожовклий плакат з Вашими Білокурівськими квітами я зберігаю як світлу пам’ять про усіх Матерів.

       Всі мої рідні і друзі знають, що з тих пір, як не стало матері, я де тільки побачу соняшники (на листівках, плакатах, посуді), геть чисто змінюсь на обличчі і за будь-яку ціну прагну придбати соняшникові дива.

       …Дивна я мабуть. Правда? Але чомусь саме в них мені ввижається добрий материнський погляд.

       Кожен рік край межі похитують голівками соняхи, а під вікнами квітнуть чорнобривці і айстри, такі до болю рідні, яких не проміняєш на голландські, ані інші заморські квіти.

       Ви навчили мене, Жінко, любити рідну, квітучу красу вкраїнської землі. Вірю, що в саду Пречистої діви Ви посіяли Своєю Душею квіти смутку і радості неньки-Вкраїни. Нехай сльоза моєї сповіді-розмови з Вами зросить білу півонію, що я розфарбувала біля печі. Чи прощаєте мені? А якщо так, то скажіть про це і моїй матусі, котра, я впевнена, щоранку поливає Ваші квіти, аби вони ніколи не зів’янули у нашій людській пам’яті.

       Я чекатиму Вашої відповіді, що прийде у снах диво-квітом розквітлої Долі – Вашої незабутньої Долі.


Бортняк Олеся
Студентка ІІІ РТБ
Інститут екранних мистецтв
Київського національного
Університету театру,
Кіно і телебачення
ім. Карпенка-Карого


Дорога Катре Білокур!

       Як же мені хочеться, щоб ви отримали цього листа! В ньому не виростають квіти, не губляться в тумані дерева, немає тут хліба. Картоплі і редиски – в ньому моє малесеньке тепле серце, в якому поселились Ви і Ваш казково-квітучий світ.

       У повітрі вже висить дух зими, що ось-ось нагряне. Земля морщиться від сковуючого інею. Сильний вітрище шукає шпаринку, де б міг пролізти. А у Вас на картинах вічно весна і квіти. Квіти, що пахнуть медом... Хочеться перетворитись на бджілку, і облетіти кожну квіточку; хочеться втілитись у осінній листок і залетіти у Ваш ліс; хочеться бути пензликом у Вашій руці, щоб вловити той секрет втілення краси. Ах, яка я мрійниця!... Простіть мені цю прикрість.

       Я бачила в Музеї якось Ваш величезний автопортрет. Ви чимось дуже схожі на моїх бабусь. Не знаю чим, може очима?? Вони часом так само на мене дивляться: глибоко, тепло, трішки сумно. Якби я вміла малювати, то я б обов’язково їх намалювала б.

       Дорога Катрусю, дякую вам за Вашу присутність на Землі, дякую за квіти...

       В думках я вже давно створила той рай, в якому Ви зараз. Там немає зими, до вирію не відлітають квіти-пташки...

       Я бачу там, в раю, великий яблуневий сад. Яблуні цвітуть. Ви йдете тим садом, а цвіт сипеться. І Ви вже немов наречена квітів. Вся в біло-рожевому.

       Десь там, серед білого цвіту, пролетить і цей маленький лист. Зловіть його. А в ньому великими літерами прочитайте:

Катерина Білокур – наречена квітів..       
Катерина Білокур – ХУДОЖНИЦЯ!       

        Я залишаю Вас, моя прекрасна квіткова мавка, в тому казковому саду з фарбами, пензликами й полотном. Вірю у Вашу найкращу картину! Вірю у Вашу зірку, яку шукаю щовечора! Вірю, що колись народиться якась маленька дівчинка, маленька світла душа, яка продовжить Вашу квіткову справу, і дасть життя полотнам, на яких знову і знову виростатимуть Б БІЛОКУРІВСЬКІ КВІТИ....... і мені знову схочеться прилітати бджілкою на них і пити мед.

З любов’ю і квітковомедовою повагою       

ВАША БДЖІЛКА       


Валентина Хмеленок
Вул. Петровського, 6
М. Городня
Чернігівська обл..
15100


Лист перший       

Доброго дня Вам, шановна Катерина Василівна!

       Зранку так сумно і сіро на серці: завтра в школі урок малювання, а в мене нема ні паперу, ні пензля. Оце сиджу серед квітів та й розливаю в сльозах свою біду. Тітка, мамина сестра, повезла на базар у район продавати свиню. Я в неї живу змалку, відколи залишилася круглою сиротою.

       Тітка – проста сільська жінка, як і Ви, Колгоспниця. Вона навіть схожа на Вас: біленька хустка з „дашком”, полиняла від сонця кохта, натруджені руки... Ви ж знаєте, які в колгоспі заробітки. Отож, виростили свинку, та вдосвіта конячиною тітка із сусідкою повезли її продавати. А я вдома сама. І так млосно на серці, аж плач бере. Згадалося, як покійна мама купувала мені іграшки, книжечки. І я була в неї, як квіточка... За все моє сирітство лише один раз я зазнала дитячої втіхи: бабуся за ганчір’я виміняла мені м’яч.

       Ой, скрипнули ворота – тітка повернулась. Я нетерпляче поглядаю на кошовку, тітка витягує гостинці: мені рукавички до зими, собі хустку, булку, та жменю карамельок. Потім дістає довгу газетну трубочку і розгортає її

        - Ось, купила, - каже. – Поглянь, які гарні квітки.

       Я протираю очі – це ж треба! – точнісінько такі, як у нас за вікном. Ось повився павичик блакитненький, ось схилив червоний віночок мачок, а ставна ружа вихилила свій стан, як дівка перед парубком. Я навіть про цукерки забула. І як ото Вам вдається творити таке диво!

        - Де ми їх почепимо? – пита тітка.

        - Ось тут, щоб видно було з порогу, - показую я на припічкову стіну. – Щоб всі бачили. Я милуюсь намальованими квітами, і десь всередині народжується гаряче бажання малювати так, як Ви. І це почуття породжує жах: у мене нема паперу до уроку. Сльози самі котяться по щоках. Тітка не зразу зрозуміла, що то сльози розпачу. Але вона привезла великий лист паперу жовтуватого кольору, а з другого боку рожевого.

        - Не журись, Валю, буде в тебе альбом – заспокоює вона мене. Розрізає аркуш на вісім частин і зшиває їх білою ниткою.

        - А пензлик? – несміло нагадую я про свою дитячу печаль.

        - буде і пензлик. Киць-киць-киць, - гукає вона нашу Марисю. Зрізає пучок котячої шерсті з живота, скручує ниткою і прив’язує до дерев’яної палички.

       Я з полегшенням лягаю спати. У сні я вже малюю в альбомі велику яскраві квіти. Такі ж гарні, як у Вас на картині. Вони мені всміхаються, змахують свої сльозинки-росинки на мої долоні, і я , вмиваючись цією кришталевою росою сама стаю схожа на дивовижну квіточку.

       Вранці приглядаюсь до кожного пелюстка, до кожного листочка на Вашій картині. От якби мені навчитись малювати так, як ви. Як я хочу малювати! Тільки Ви можете зрозуміти це нестримне моє бажання, цю нестерпну муку, цей невсипущий душевний біль – малювати, малювати, малювати!

З повагою до Вашого        
Таланту і до Вас       
сільська дівчинка Валя.       
1970 рік       


Лист другий       

Доброго здоров’я Вам, дорога моя Катерино Василівно!

       Дякую Вам за квіти! Я така щаслива! Поспішаю і Вам послати бодай краплину свого щастя, щоб і Ваша оселя усміхнулась разом з моєю радістю: я стала матір’ю!

       Напередодні цієї радісної події поїхала я в райцентр на огляд до лікаря. А по дорозі зайшла до книгарні. Побачила Вашу картину, і вже не могла з нею розлучитись, дивилась на неї, як на чудотворну ікону. Я про оту картину, де малятко серед усміхнених соняхів. Так мені від того тепло на душі, що аж ноги почали тремтіти. Як уявила я серед ваших прекрасних квітів своє майбутнє дитя, аж голова закрутилась...

       А тепер ось милуюсь одразу двома дітками: Вашим хлопчиком з картини та своєю донечкою в колисці. Вона така гарненька: очі, як волошки, темно-сині; щічки, мов маківки; губенята, як королів цвіт, а сама вона білесенька, як лілея. Я вишила їй сорочечку, нарвала соняхів та повтикала їх у колиску. І милуюся – то Вашою картиною, то своєю дитиною. Або вивезу візок у садок, поставлю серед квітів. Бджілки літають, квіти голівками кивають, а воно спить собі солоденько, і не здогадується, що вся земля прибралась для неї: все квітує, всі співає і бринить щастям.

З повагою до Вас.       
Валентина       
1978р.       


Лист третій       

Уклін Вам доземний, душе моя рідна Катерино Василівно!

       Ой яка ж цього року весна! Як буйно заквітчалася земля1 дерева вибухають квітом. Пелюстки мов сніговиця, засипають і траву і дорогу і видолинки. А попід хатою зацвіли мої квіточки. Я з донечками так дбайливо їх доглядала. Так хотілося, щоб вони зацвіли до Першотравня. А весна розбудила їх ще раніше – засиніли проліски, виткнулись крокуси, запишалися гіацинти, запломеніли тюльпани, замилувалися нарциси. Як гарно!

       На свята приїхали родичі. Чоловіки пішли рибалити, а жінки з дітьми лишилися вдома – розмов, розмов, не зупинитись.

       Несподівано подзвонила знайома, яка була працівником штабу льотної військової частини.

        - Трапилося щось страшне, - майже пошепки сказала вона, - страшніше за Хіросіму... Не випускай дітей на вулицю... Не попадайте під дощ.” Вона квапливо поклала трубку. Я розгубилась. Притихли діти. Принишкла зґвалтована природа. Від тиші, що раптово настала після дитячого гамору, наростала тривога. Її несла велика сіро-зелена хмара: ось-ось почнеться злива. Ми з братовою та свекрухою по черзі вибігали на ганок і поглядали на леваду. Нарешті з’явились рибалки. Задоволені уловом вони здалеку махали нам руками. А ми щосили гукали: „Хлопці хутчіш! Швидше рідненькі!”. Чоловіки відчувши біду, влетіли у двір... Перші важкі каплі радіаційного дощу впали на траву, на дорогу на мої квіточки. Вони схилили в покорі голівки і зронили прощальну сльозу. Назавтра вони... померли. Їх убив стронцій та уран з Чорнобилю. А наше життя після аварії на ЧАЕС розкололося на дві частини: „до” і „після”.

       Вірите, найменша подряпина загоюється місяцями. Найменша донечка – дитя Чорнобилю. Я малюю зеленкою на дитячій ручці чудернацькі квіти, щоб донька не плакала. А ці квіти, вкриваючи дитяче тіло, перетворюються на зеленого чорнобильського монстра, що п’є силу моєї дитини, соки рідної землі. Все почорніло від горя. Ніколи не росло стільки полину в наших краях.

„Чорнобиль гірка трава –       
І ніде правди діти –       
Не розцвітуть вже на землі       
Зів’ялі квіти-діти” –       

       напише моя середульша донька-п’ятикласниця в шкільному творі.

       Я плачу за дітьми, за квітами, за долею України.

Валентина       
1986 р.       


Лист четвертий       

Незабутня моя Катерино Василівно!
Добрий день Вам!

       Не віриться мені й досі, що Ви побували в мене! Якби не Ваша хустина, яку Ви, коли малювали у садку, повісили на тин та й забули, то я б думала, що це сон. Як найдорожчу реліквію бережу цю хустку – біленьку, в дрібну квіточку по краях, з різнобарвними цяточками фарби на ріжках. Я така рада нашій зустрічі. Рада, що вам сподобався мій квітник. Квіти – частина мого життя, моєї родини. Моя родина розростається і збільшується. І мій квітник розпростерся, де тільки можна – і на вулиці квіти, і в грядках, і в садку.

       Як я Вас чекала, рідна моя Катерино Василівно, як матір з далекої дороги. Ви приїхали такі хворі, стомлені, схудлі, з обмороженими пальцями, а пучки аж повикручувало. Тому і розплакалась я, коли торкнулась устами Вашої натрудженої руки, з глибокими зморшками та випуклими жилками. Скільки ж дива створили ці руки за своє нелегке життя! Скільки вони змалювали радості та краси! Ваші руки з ледь помітними цятками фарби в борозенках (скільки не мий не відмиєш) пахли сонцем, добротою, і... олією. Зараз її доволі, хоч пий. А пам’ятаєте, як ви економили кожну її краплину, навіть в суп шкодували...

       Спасибі Вам за ту душевну простоту, якою Ви сповнили моє серце. Ми сиділи під грушею, милувались квітками і ділились своїми жіночими мріями і сподіваннями, іноді переплітаючи їх смутком минулого. Подумки звертаюся до Вас „Мамо”...

       Вельми вдячна Вам, що Ви знайшли хвилинку, щоб завітати до моїх діток в „Дивосвіт”. Тепер у них стільки натхненного запалу – годинами виписують свої „зернятка”, „цибульки” та гребінчики”. А Ваші мудрі слова „Будьте терплячі в очікуванні дива” стали девізом нашого мистецького клубу. Намальовані дітьми квіти помандрували на виставки – міські, обласні, столичні. Вже й в Америці були. Звідти прислали цілий ящик із фарбами, олівцями, пензлями. Я думаю: якби вам ота технічна розкіш, то яких би Ви вершин досягли! Як би Ви змогли малювати! Якби ще пишніше розквітнув і забуяв Ваш золотий талант”!

З любов’ю і пошаною       
Ваша Валентина       
1998р.       


Лист п’ятий       

Чолом Вам, сиза моя голубко Катерино Василівно!

       Життя іде. Життя минає. Ось уже і осінь. І в природі, і в моїй долі. Щорічно осінь дарує нам плоди нашої праці, прикрашаючи їх пізніми квітами, золотом і багрянцем. Життєва осінь винагороджує нас дорослими дітьми та прикрашає наше життя онуками.

       Коли були пострижини в онука-первістка на першому році життя, за дідівським звичаєм послали на стола кожуха, посадовили іменинника і, поки хрещений батько стриг білий пушок, порозкладали непомітно на кожусі гроші, кусень хліба, молоток, книгу, пензель, ручку. За прикметою: що вперше вибере „дорослий” однорічок, тим і буде в майбутньому.

       То уявіть собі: мій онук схопив пензля! Тепер він малює скрізь – на столі, на дверях, навіть під столом розфарбував підлогу. А скільки моїх фарб та пензлів зіпсував, поки опанував „ази” малювання. Але я рада цим прикрощам, адже він – найкраща квітка мого життя.

       Перші заморозки прибили мої квіти: опустила листя красоля, наїжачилися троянди, зронили пелюстки ромашки, полиняли чорнобривці. Треба всіх їх захистити, прикрити, зігріти теплотою свого серця, бо попереду довга зима. Я й сама не люблю ні зими, ні віхол, ні морозів...

       Нещодавно була у Вас. З таким трепетом їхала, щоб торкнутись землі, де народився Ваш талант; щоб напитись отого невгамовного творчого трунку, який не давав спокою ні Вам колись, ні мені тепер. А підійшла –та й завмерла! Подивилась, що Ви сидите, спочиваєте. Такі замріяні, стомлені руки поклали на коліна, а самі поглядаєте з-під біленької хусточки у садок, у свої розкішні квіти. І погляд у Вас такий лагідний, материнський. Немов через усе життя він споглядає на долю своїх дітей-картин, яких життя розкидало по світу, немов людей, примусивши вклонитись заокеанських шанувальників мистецтва і українським квітам-дітям, і їх Величній Матері – художниці Катерині Білокур.

       Постояла я біля Вас, схилилась перед Вашим талантом та й не посміла порушити Вашого Вічного спокою, дорога наша народна Майстрине, неперевершена моя Натхненнице, Пораднице і Вчителько найпрекраснішого на землі.

У пошані й скорботі.       
2006 рік.       


Гойденко Ольга Федорівна
м Київ


       Доброго вечора! „Вечора”, бо пишу до вечірньої тиші, до тихої мзики, до вашої душі...

       ...Уперше побачивши її квіти, відчула: десь бачилися... Ніби прошепотів хтось на вухо: „Ти де була ТАМ...”. Впізнала серцем – з першого погляду. О, мій квітковий світе...

       В ранньому дитинстві моєю улюбленою книжкою були „Пригоди Карика та Валі”. Перед очима й досі одна з ілюстрацій: хлопчик і дівчинка серед рослин-велетнів. Такою ж почуваюся стоячи перед її картинами...

       ...У цих стінах мені добре, бо тут мені твориться: квіти надихають на вірші, на життя. Тут я взяла за правило бувати на початку літа, розпочинаючи новий свій рік. Це – моє потаємне свято: ще прийдуть до мене гості, ще чутиму привітання „з нагоди”, та спершу сама погостюю тут, у Катерининих квітів, напившись чистої роси із матіолового глечика, намандрувавшись її країною, забувши за власні роки. Я ж бо сама звідси з цього квіткового раю...

       ...Тополями височіють наді мною горді пишні рожі, обплітає ноги старенька красоля, прохаючи: „Не поспішай!” Братки широко відкритими дитячими оченятами вдивляються в душу, читаючи потаємні думки. Сонях схиляє чубату голову, наче перед довгожданою нареченою. Вечоріє. Айстри-посестри освітлюють стежку своїми зірками. І неодмінно має статися щось, чого ніколи ще не було і ніколи не буде. Солодкий трунок матіоли і резеди підтверджує: бути диву. Пильно вдивляються в густу темряву, простуючи квітковими нетрями вглиб засинаю чого царства...

       ... Він обережно скрадається між півоніями. Іде навшпиньках, щоб не заболіло найменшому стебельцю чи листочку... Він – Сон... Сон у зелених капцях, теплий і пухнастий на дотик. (Тільки не питайте: „Це кошеня?” Та ж ні! Це сон!). В темряві світляками виринають його лілові лапки. В кожній - по дзвонику, синьому карпатському дзвонику, мелодійна колискова яких навіває дрімоту. Сонові очі, кольору наших снів, завше заплющені. Заколисаній ним чорнобривчатій царській сторожі сниться пуп’янкове дитинство. Тільки Цар-Колос вдивляється в темряву, пригадуючи сон свого музики – коника: він – хлібом – на рушнику... Але ж ховатись – не царська справа...

       ...А біля ставу схлипують уві сні вербові діти: щось наснилося...

       ...Я переводжу погляд з „Цар-Колоса” на „Колгоспне поле” – і відчуваю свіжий подих вранішнього вітерця...

       ...Що це було? Спогад, чи сон, а чи мрія пор ще нездійсненне?

       Та чи варто уточнювати?

       До побачення серед квітів...






 




Початок -> Відділ науково-просвітницької роботи та пропаганди ->„Квіти - мої діти” (2006 рік)


© 2006 Музей українського народного декоративного мистецтва: Усі права захищені