Родовід Щербаківських

Данило Михайлович Щербаківський (1877-1927) — український вчений, археолог, мистецтвознавець, етнолог, музейник. З 1910р. — укладач і скарбник (завідуючий) відділів етнографічного і народного мистецтва Київського науково-промислового та художнього музею (згодом Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Г. Шевченка)

Вадим Михайлович Щербаківський (1876-1957) — вчений із світовим іменем, археолог, мистецтвознавець, етнолог, музейний діяч, колекціонер. З 1922р. перебував в еміграції.

Михайло Пилипович Щербаківський (1850-1919) — священик із с. Шпиченці, религійний і громадський діяч; музею дарував твори народного мистецтва; батько Данила та Вадима Щербаківських.

Запитання Т. Шевченка: яких батьків ми діти? — не риторичне. Воно має світоглядне підґрунтя. Ще у Біблії, книзі родоводу Ісуса Христа — Сина Давидового, Сина Авраамового — надається великого значення походженню кожного, хто приходить у цей світ. Звернення до витоків людини — не примха, не вибаганка, швидше — бажання зрозуміти ті початки нас таких, якими ми є, обриси доби, яку ми створюємо. На прикладі родоводу Щербаківських, не по 14 поколіннях, як у Біблії, а по 5 — висвітлюється прозора лінія української шляхетності, християнської совісності, людяності. Звичайно сьогодні у декого виникає скептичне заперечення:, даруйте, але відчутних практичних результатів прихильники шляхетних дій не досягли. Контраргументом на закид буде пропоноване повідомлення.

До духовного сану належало кілька попередніх поколінь Щербаківських. Прадід учених — Тимофій — був дяком у с. Мусіївка, дід — Пилип — був дяком-регентом; батько — Михайло Пилипович — священиком у с. Шпиченці (Сквирщина).

Невеликий відступ. У історичній літературі мало досліджена проблема ролі священиків у розвитку культури, духовності в Україні. Не припустимося помилки, якщо вважатимемо, що на нашій землі духовенство чи не найдавніший суспільний стан, закорінений від прийняття християнства. Тож мати владу над душами людей кілька століть і стояли осторонь прогресу — погодьмося — нонсенс.

У самому слові «культура» таїться давній латинській корінь — «cultus» — шанування богів. На логіко-понятійному рівні — духовність, культура, мораль, тісно пов'язані з вірою, діяльністю церкви, носіїв її вчення.

За концептуальною тезою В. Вернадського поява неординарної особистості не є непередбаченою у світобудові. Кожен прийшов у цей світ із своєю місією. Невипадковим є те, що більшість діячів науки, культури в Україні ХІХ-поч. ХХ ст. за походженням із духовенства. Це лишило свій карб на образі епохи, образі народу як цілісності.

Та повернемось до теми. І прадід, і дід, і батько братів Щербаківських мали в душі щиру віру і любов до Бога і людей. Особливістю їх натури були емоційність, вразливість, доброта, здатність до самовдосконалення, повага до праці. А ще мистецьке обдарування: добрий голос, хист до малювання, тонке відчуття музики. До свого покликання ставилися свідомо. Усі ці якості успадкували Вадим Михайлович і Данило Михайлович. Про все це ми дізнаємось із щоденника отця Михайла (батька вчених).

Михайло Пилипович Щербаківський постає перед нами справді інтелігентною людиною з філософським нахилом мислення. Він священик за покликанням. Навчаючись у Київський семінарії, виявив живий інтерес до наук, здібності до мистецтва. Записи у його щоденнику, а також спогади друзів, рідних, знайомих показують благородство його натури. Як обдарована особистість, він притягав до себе людей. Так, у с. Шпиченці приїздили до о. Михайла Тадей Рильський, академік Микола Федотович Біляшівський, редактор газети «Рада» Мефодій Павловський, художник Василь Кричевський. У Києві він зустрічався з родиною Грушевських, Андрієм Свенціцьким. (список можна продовжити).

Читаючи записи Михайла Пилиповича переконуємося, що це не показання не лише свідка подій столітньої давнини, а талановитого, тонкого безпосереднього їх учасника. Сторінки розкривають атмосферу в Україні не лише у місті, а й у селі. Невипадкове і те, що наскрізною ідеєю, яка проходить через усе життя панотця — глибоке усвідомлення свого покликання, розуміння необхідності якнайповніше реалізувати себе у справах.

Як християнин — він поставив дім, посадив сад, зростив дітей. Як дорий пастир — у селі Шпиченці відбудував церкву, побудував школу, клуб-читальню для селян. Створив дитячий хор у школі. У всі ці доброчинства вкладав власні кошти і сили. Вартісність його діянь визначає висота внутрішнього чуття світу: жив і працював для добра і слави свого краю, свого народу. Він був і меценатом. На жаль, дуже мало збереглося подарованих Михайлом Пилиповичем речей київським музеям, проте кайма напрестольної сорочки, порцеляна, дерев'яна ковганка збереглися у фондах Державного музею українського народного декоративного мистецтва. Доля ж ікон, які подарував о. Михайло музею Петрова, невідома.

Рушійною силою вчинків священика с. Шпиченці була неосяжна земна любов і бажання прислужитися добру. Виявом цього була вартісність вчинків і діянь впродовж всього життя Михайла Пилиповича та його синів — старшого Вадима і молодшого Данила. Ім'я кожного, по півстолітті замовчування, повернено історії. Проте ще багато треба дослідити, щоб достойно представити їх внесок у розвиток вітчизняної культури, зокрема музейництва.

Магія шляхетних справ була життєвою філософією синів о. Михайла. Вони не прагнули стрясати загал гучними ділами /хоч шанс такий траплявся неодноразово/; жили традиціями інтелектуального середовища, знаходили рівновагу у достойних справах, благочинності, як і прабатьки їх.

І Вадим Михайлович, і Данило Михайлович навчалися у Київському університеті, обидва були відмічені як талановиті студенти. Професор В. Антонович їх прилучив до археології. Знання ж історії, мов, зокрема української, здатність постійно працювати над самоосвітою вони винесли з батькового дому. Від діда — прадіда перейняли належність до українства, любов до свого народу, його мистецтва. Українська ідея вела їх через важкі умови воєнні революцій поч. XX ст. Могутня стихія творення національної культури долала перешкоди. Своєю діяльністю вони долучали до духовності широкі кола суспільства.

Вони дослідили особливості народного мистецтва майже кожного регіону України; заглиблюючись у шар віків, підтвердили думку, що лише у багатющій скарбниці минулого, духовних надбаннях, які уособлюють ментальність нації, закладено паростки новітньої цивілізації.

За їх зусиллями складаються колекції першого Національного музею у Києві (1899 p.), створюється музей в Умані, їх знахідками поповнились збірки у Полтаві, Львові. Зібрання названих інституцій збагатилися зразками українського народного мистецтва. Це тисячі тисячі експонатів.

Діяльність братів Щербаківських, сприяла неухильному зростанню міжнародного визнання української національної культури. Чарівність високої моральності, служіння відродженню духовності, навіть зовнішність — інтелігентність у повному розумінні цього слова зробили їх відомими серед діячів культури поч. XX ст. не лише в Україні, а й у Європі. Вони явили світові нову мистецьку галактику — українське народне мистецтво, а Україну — край з власною самобутньою культурою, вікодавньою історією.

За перебігом подій склалося так, що покликання їх залишилося не завершеним, праці — недописаними, духовні знання до кінця не передані в Україні.

У 1922 р. емігрує Вадим Михайлович, у 1927 р. накладає на себе руки Данило Михайлович. Якоюсь демонічною лихою силою вони вилучаються із лав творців української культури. /Зла воля відчула в них непримиренних і небезпечних антагоністів, супротивників/.

Протистояння добрих і чорних сил продовжувалося більше як півстоліття. Глуха стіна німоти заступила братів Щербаківських. Для наступних поколінь інтелігенції їх імена стали невідомими. Праці виключені із наукового вжитку; у музеях про них не згадувалося, а колекції , ними зібрані, розпорошили по різних сховищах.

Здавалося — все загубилося у часі, а пам'ять не донесе до нащадків шляхетність діянь. А проте... Всепроймаюча, сила української ідеї, якій Вадим Михайлович і Данило Михайлович надавали у своїй діяльності концептуального значення, виходила за межі усталеності і піднімала їх справу до рівня вічних загальнолюдських цінностей.

Доказом того є життя колекції ДМУНДМ, заходи по відзначенню І00-річчя від часу її існування. У процесі побудови ювілейної виставки ми, її упорядники, неодноразово наражалися на дивну, ще, не сформульовану закноміріність:

у часи криз, коли суспільство шукає опори для оновлення сил, піднесення, сини його знаходять живець у народних мистецьких скарбах і створюють святиню — музей.

В умовах лихоліття, якого зазнала Україна впродовж ХХ ст., зведений храм духовності має величезне значення для сучасників і нащадків, бо несе ідеї, що облагороджують реальність, пом'якшують клімат доби, часто немилосердної, позбавленої опоетизованості.

Ми б завинила перед правдою, якби не переконалися, що зерна добра, засіяні щирими синами свого народу — обов'язково проростуть.

Про збереження у пам'яті нащадків імен і діянь Вадима Щербаківського, Данила Щербаківського подбав також Вадим Павловський / син Євгенії Михайлівни Щербаківської, рідної сестри вчених/. Інженер-хімік за фахом він в еміграції багато працював як мистецтвознавець, його засяг — українська культура, її популяризації Вадим Мефодійович віддає багато часу і сили: пише статті до Енциклопедії у країнознавства, виданої за кордоном Науковим товариством, ім. Шевченка. У збірнику «Любіть Україну!» /Нью-Йорк, 1954р./ публікує світлини із власної колекції. Він сприяє створенню Українського музею у Нью-Йорку, допомагає, при підготовці виставки і каталогів.

Так, виставка «Втрачені архітектурні пам'ятки Києва» експонувалася у багатьох країнах світу і здобула схвальних відгуків. Для проінформованості світового загалу про українську культуру, її діячів, замовчуваних на батьківщині, В. Павловспкий публікує ряд розвідок: «Шевченко в пма'ятниках»(1966р.), «Василь Григорович Кричевський» (Нью-Йорк, 1974р.), «Данило Михайлович Щербаківський» (Сучасність, Мюнхен, 1973р.).

У позиції Вадима Павловського образ України і тих, хто докладав зусиль до звеличення її, набув потужної сили. Директор Українського музею у Нью-Йорку Марія Шуст згадує Вадима Мефодійовича як «високовартісного співробітника і щирого приятеля музею».

Всі Щербаківські поховані в небі: і отець Михайло, і відомі Вадим Михайлович та Данило Михайлович, і їх племінник Вадим Павловський. Та символічним є те, що нас — людей нового століття, запалює живий вогонь справ попередників, всепроймаючий український національний дух, який долає і часи, простір.

Вчений секретар ДМУНДМ, канд. пед. наук Л. Атлантова.